Треба, ой треба, було мовчати Анатолію Степановичу, усіляко уникаючи обговорення непересічної постаті В’ячеслава Кредісова. Бо родзинка в історії з раптовим призначенням «лук’янівського сидня» заступником Міністра оборони полягає аж ніяк не в злодійкуватих нахилах пана Кредісова чи безмежному цинізмі самого Гриценка. І не в тому, що так звана «помаранчева революція» насправді була революцією суто кримінальною. Точніше – війною двох кримінальних прошарків: бандитів, які перед тим доїли неньку десять років поспіль, та шахраїв, яких за минулого режиму бандити якщо й допускали до корита, то в дуже обмеженій пропорції й у останню чергу. Шахраї, підтримані доведеним до відчаю народом, що три тижні поспіль ночував на заметеному снігом Майдані, ту війну виграли, і тому призначення Кредісова на посаду заступника міністра виглядає цілком логічним. Урешті-решт не нами було підмічено, що революції задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються їхніми плодами – усілякі кредісови й гриценки. дальше

З Верховною Радою ще цікавіше. Коли була мажоритарна система і було 450 виборчих округів, таку кількість депутатів можна було якось виправдати. Тепер, при пропорційній системі та імперативному мандаті, більшість цих “народних обранців” просто не потрібні. Тим більше, що за своїм інтелектуальним рівнем вони придатні хіба що для блокування трибуни. І ці “бички” отримують чималеньку депутатьську зарплатню і різні компенсації. Якщо прохідний бар’єр на виборах до ВР становить 3%, цілком достатньо, щоб у Верховній Раді було 33 депутата. Тоді партія чи блок, які набрали 3% голосів, отримають одне депутатське місце. А ті, хто набрав більше – відповідно, більше місць. Напевне, від такого скорочення ефективність роботи ВР, як законодавчого органу, тільки збільшиться. А витрати на його утримання суттєво зменшаться. дальше